Переповнений прагненням нових вражень і відкриттів, романтик за типом світобачення, юний ліро-епічний герой-марсіанин, заінтригований панотцем (рідним батьком), нарешті прилітає космопланом на незнайому йому планету Гея (Земля), названу за іменем народженої первісним Хаосом давньогрецької богині Землі, матері розмаїтої флори й фауни, Неба, Моря, титанів. Тамуючи непевність, він із захопленням лірика споглядає вперше ним побачені мальовничі суходільні й морські краєвиди, вважаючи, що «щасливі, мабуть тут живуть народи, / Щасливі й, певно, добрі без кінця, / Найближчі духом до свого творця». Космічний мандрівник із внутрішнім трепетом сподівається на зустріч із землянами, які уявлялися йому особливими істотами, сумнівається, чи вони приймуть його до свого товариства, чи скажуть: «Геть, нікчемний марсіяне!». Опинившись в обсерваторії, споглядаючи її інтер’єр разом з людьми, вдаючись до прийому ретардації, він подає детальний опис фіксованих об’єктів, порівнює їх марсіанськими. Долаючи мовний бар’єр, незнайомець за допомогою мапи Свяпареллі знаходить спільне комунікативне поле із земним колегою Lа Flamme [франц.: полум’я], приголомшеним появою космічного гостя. Мимохідь ліро-епічний герой (він же –– наратор) вдається до філологічних розмірковувань про специфіку «штучної» мови землян (есперанто), протиставної одній із природних, «гнучкій, дзвінкій, ортологічній» (мабуть, українській), в якій «слово кожне чистеє зерно», тому благодатній для поетів, хоча й попсованій «футуристичними круговертами». В. Самійленко в ліричному відступі, приперченому іронією, мимохідь висловив своє ставлення до лінгвістичних і поетичних проблем української сучасності.

Таким виглядає перший розділ поеми. У ньому сконцентровані її експозиція, зав’язка й початок розвитку дії, що розгортається у другому розділі, наповненому розчаруванням між горизонтом очікування марсіанина і реаліями земного світу. Головний герой швидко усвідомлює, що навряд чи «люде тут краса природи», що впродовж свого життя вони не мають «двох веселих днів», що «слухняні маси темної юрби / Ідуть за тими, хто самі раби». Не байдужий до «подій Геї», він прагне збагнути невідповідність високого покликання її «дітей» їх справжньому існуванню, сповненому абсурду. Маючи «деякі знаття» про будову світу, вони не годні їх «стосувати до життя», сприймають всесвіт за ліхтарі, мають подібних собі «зажерливих», «неситих» богів (царків) повітового рівня, яких сакралізують, проливають задля них кров. Скрізь панує профанація «чистої, як кришталь», Христової науки, «ідеї Бога / Правдивої». Нікому не відоме поняття Богокосмосу, знехтувана універсальність Бога, що забезпечує єдність розмаїття, тому не вкладається в жодні рамки, зокрема «дрібної Геї». Поет знову акцентував своє розуміння онтології світобудови, співвідношення буття і свідомості, сформульоване в ранньому філософічному циклі «Думи буття». У поемі трактування цієї метафізичної концепції перенесено в утопійну семантику нібито марсіанського світорозуміння, позбавленого амбітних уявлень про місце людини у всесвіті. Тому «у йому Марс не більш як ліліпут», а мешканці цієї планети переконані, що «Бог один, / І тільки він субстанція правдива», що «всій природі він / Є Дух, котрим вона жива й рухлива», що «матерія жива».

Повертаючись до земного часопростору, проникливий космічний мандрівник (alter ego автора), на підставі своїх спостережень, змушений був констатувати, що високоморальних особистостей-геян всього «два відсотки». Натомість переважна маса, позбавлена чеснот, не має бажання духовно самовдосконалюватися, відчувати, переживати й чути іншого, як самого себе. Марсіанин, звиклий до моральних імперативів, був шокований, дізнаючись, що «тут люд живе егоїстичний, / І любить кожний тільки сам себе. / Тут боротьба –– закон єдине вічний, / І всяк до себе все добро гребе». Переходячи від філософічних осмислень екзистенційно-онтологічної й морально-етичної проблематики до аналізу земного повсякдення, В. Самійленко непомітно використовує добре знані йому зображально-виражальні можливості сатири, змальовуючи канонізованого, насправді потворного «представника народу, / Що душив усі народи», наголошує на відносності і ненадійності його соціального статусу, адже вчорашній гнобитель «сам тепер у ролі жебрака». Автор використав алюзію на щойно розвалені Російську, Німецьку й Австро-Угорську імперії, на їхні народи, кожен з яких, вражений шовіністичним вірусом, «гадає все, що він народ великий / І преться на народи всіх країв».

Поет, непомітно відтискаючи марсіанина-наратора на другий план оповіді, сам характеризував ментальну сутність росіян із свідомістю, засміченою «байками», бо їхні ватажки гасили в ній «огник думки», як і новітній «пророк від сатани», який «новую віру провіщає: / Ти цар землі, то все собі тягни, / Що бачить око й де рука сягає». Наведено натяк на «месіанські» квазітеорії російського шовінізму й пангерманізму, які розв’язали Першу світову війну. Тому в поемі доречне застереження до «сліпих народів», що стали жертвами кривавої авантюри: «Глядіть, щоб не стоптав ногою Хам / І вашу волю й святощі народні». В. Самійленко заперечував будь-яку ілюзію гіпертрофованого домашнього патріотизму, коли «плине / Річками кров». Аби наочно проілюструвати свою думку, він навів притчу («моральну побрехеньку») про пташку: її хотіла спіймати «шкодлива дітвора», не помітивши «страшної Мари», яка «всіх поїла, / Вони й незчулись, пташка ж полетіла». На його переконання, на світі немає «провідних» і «не провідних націй». Всі «народи Геї» наділені Господнім правом бути повноцінними суб’єктами свого існування.

Жахаючись сповненої кричущих невідповідностей земної панорами, коли «багнетами катів / Будується святої волі справа», марсіанин доходить висновку: «Е, ні, не до смаку мені цей світ…». І все ж він, відчуваючи Душу Божу, вірить, що колись буде подолано «силу ворожу» й «кращий вік настане, / Бо й люде й тут –– небесні громадяне». Шлях до такої мети виявився перекритий новими фантомами, щедро продукованими московським більшовизмом. Третій розділ, сповнений грою травестування, двозначної семантики, присвячено мандрам допитливого марсіанина, переконаного, що «краще вірити своїм очам, / Аніж чужим», «великою робочою республікою». Аби потрапити в комуністичне антисвіття, де панувала класова підозра до кожного іншого, приреченого на фізичне знищення, наділений кмітливістю ліро-епічний герой змушений був мімікрувати під стандарти диктатури пролетаріату, починаючи із зовнішнього, «модерного» вигляду. Для цього він «перевдягся» в робітничу «уніформу» й перевтілився в пролетарський психотип: «…кожний робітник / Обдерся, обносився аж до шкури, / Бо часу, як буржуй злочинний зник, / Живе тут кожний близько до натури, / І виробляти пролетар одвик / Що-небудь, опріч диктатури». Його, уподібненого до плебсу, до товариша, відразу ж сприйняли за свого, озвавшись до нього московським сленгом: «Товариш, стой: куда бредешь, дружок».

Новий співбесідник Іван, наділений типовими рисами російського більшовика («Малий на зріст, рябенький і кирпатий, / І, як з одежі знати, робітник, / Борідка цапом, різнобарвні лати / На спінжаку»), який із захопленням садиста розкрив перед гостем механізм насаджування диктатури пролетаріату: «А скільки сел ми досі попалили, / А скільки розстріляли ми людей! / І скільки вже в Сибір переселили, / Щоб не трималися власницьких ідей!». Йому, окупанту, невтямки, чому українці, яким «ми рай даєм їм, несем благую вість, / Приносим пролетарську диктатуру», йдуть в повстанці «сотнями з кожного села». Не довіряючи автохтонам, від яких комуністи зазнавали історично виправданий спротив захисника, він врешті-решт доходить висновку, що вкладався в основу класової боротьби: «Ми краще людність знищимо повсюди. / Нам більше буде, як помре вона». Спроби перевдягненого марсіанина пояснити Іванові, що право на землю має той, хто на ній працює, не сягають сподіваної цілі, тому що опонент, закомплексований комуністичними догмами, не годен чути іншого. Ліро-епічний герой, аби позбутися небезпечного співбесідника, не без сарказму вигукує більшовицьке гасло («Ура! нехай живе найкращий лад!»), що розчулило Івана, який саморозкрився у власній, московській ментальності: «Я щиро дякую й тебе цілую / За всю комуністичну Русь святую». Лише обіцянка марсіанина «дістати, чим нам промочити душу», примусила «товариша» відпустити свого опонента. Простуючи через зелені лани до села, космічний гість був шокований кривавими слідами більшовицького насильства, переданими через натуралістичні деталі, з якими ототожнювалася диктатура пролетаріату: «Тепер же наче був перед дверима / Страшної, всім огидної «чеки», /Мені ввижалася кривава маса / Потрощених кісток людських і м’яса». Головного героя по дорозі до однієї з хатинок непокоїла неприродна пустка, зумовлена московсько-більшовицьким нашестям: «Немов велика тут пройшла чума».

Третій розділ, побудований переважно на діалогу, лишився нонфінальним, як і вся поема. В. Самійленко у збереженому фрагменті «Смерть повстанців» очима очевидця з «нашого села» відобразив героїчну загибель трьохсот козаків від комісарської розправи «на смітнику широкім за корчмою» –– їх розстріляли:

Та не зігнулись лицарям коліна

Перед катами в час останній сей.

Мовчали вороги. Грізна хвилина!

І враз з усіх намучених грудей

Прорвалось: «Ще не вмерла Україна», ––

Як ненці дар останній від дітей.

Хвилина ще –– і гімн святий покрили

Торохкотінням хижим скоростріли.

В. Самійленко в незакінченій поемі-утопії «Гея» глибоко усвідомлював катастрофічні наслідки ґвалтівного запровадження комуністичного режиму в Україні, стероризованій московсько-більшовицькими окупантами, однак це його не зупинило від рееміграції, від сумного повернення в рідний, очужілий край, аби померти під пильним оком немилої йому диктатури пролетаріату.

Своєрідним продовженням "Геї" стала бурлескна поема «Спритний ченчик» з гострим викриттям більшовизму, а не просто «сатира на переродженців –– бюрократів, на світських ченчиків, "фахівців у вірі"», як вважає М. Чорнописький у передмові до видання творів письменника (1990). Попри суворе літування та каральні акції чекістів, вона була надрукована в журналі «Червоний шлях» (1926. –– Ч. 6-7). Поема виявилась аналогійною творам «Сон» Т. Шевченка, «Бичування» В. Гюґо, «Німеччина» Г. Гайне, можливо, перегукувалася з твором «Дон Жуан» М. Чернявського. Вона датована 1 жовтнем 1924 р. –– роком, коли радянське суспільство «переживало» смерть В. Леніна. На відміну від письменників, які створювали міф про вождя пролетаріату, в народних анекдотах він поставав об’єктом розкутої сміхової культури, що нотував С. Єфремов у своїх «Щоденниках». Поет переосмислював не лише цей лаконічний фольклорний жанр, а й використовував інші інтертекстуальні матеріали, зокрема прозу іспанського письменника Б. Ібаньєса (1867–1928), переінакшив фабулу його оповідання «Біля райських воріт», яку переклав разом з іншими «Валенсійськими оповіданнями» іспанського письменника (книжка з’явилася 1926 р. з передмовою С. Савченка). В. Самійленко не приховував свого першоджерела, натякаючи у підзаголовку –– «Еспанська легенда (Тему запозичено)». Це, очевидно, ввело в оману ідейних редакторів. Вони сприйняли твір як сатирично-атеїстичний, який було навіть видано окремою книжкою. У першодруку поеми «Спритний ченчик» наведено примітку «Транскрипція імен», в якій автор пояснив, як він у своєму творі українізує іспанські імена та назви предметів: «Хесус –– Ісус, Мігель –– Михайло, Сан-Педро –– Св[ятий] Петро, Хуан –– Іван, а також наваха (з ісп.) –– довгий складаний ніж, використовується також як зброя».

У гротескно-алегоричній поемі «Спритний ченчик», в якій дотримано викривальний пафос написаної 1901 р. сатиричної поезії «Te deum» («У Мадриді дзвонять дзвони…»), спостерігаються також алюзії на «Декамерон» Дж. Боккаччо й «Кентерберійські оповідання» Дж. Чосера, в яких засобами сміхової культури показано зовсім не подвижницьке життя чернецтва. Вже на початку поеми, що стилізує зачин народних оповідей, автор з притаманною йому гумористичною інтонацією інтригує вірогідного читача духом нових «рятівників» світу, які мало чим різнилися від попередніх: «В сю сумну добу невірства, / Що касує всі догмати, / Я вам казочку побожну / Нині хочу розказати.

/ В вік сухий, архіпрактичний / Казочок таких нерясно, / Та одну таку подати / Чи не буде своєчасно?»

Апелюючи до періоду fin de siécle, зумовлену поширенням утилітарних тенденцій, В. Самійленко ніби заперечує їх, протиставляючи їм ірраціональні моделі буття. Водночас він глузує з поширених уявлень про «нову еру». «Райські цимбали» здатні лише славословити утопічні концепції, до яких належить і марксо-ленінська, ідентифіковані із ситим існуванням, яке до краю переповнюють «небесні вареники й ковбаси», «груші едемські», «вино правдиве з Кани / Фірми "Дон Хесус і Спілка"», обслуговують обов’язкові «крилаті, невмирущі, канонічні янголиці». Як-не-як головним героєм є невтомний коханець Дон Хуан із Сарагоси, травестований у ченця, який «чуд творив чимало»:

На добро людської ниви

Зараз він ставав до праці;

Щедро він творив молитву

Й цілий ряд маніпуляцій.

І дивіться-бо, в чернечих

Молитвах якая сила:

За три чверті року жінка

Вже й дитину породила.

А то все те від молитви,

То знаки були несхибні,

Бо родилися тут діти

До Хуана всі подібні.

Автор, не зупиняючись на любовних подвигах головного героя, невимушено перекидає смисловий місток із сексуальної сфери у політичну, в якій всі мають бути запліднені марксо-ленінським вченням, а «діти», породжені ним, –– схожими на вождів. У такому разі поема сягає значення парадоксально гротескної семантики. Баляндрасне мовлення, суголосне ігровій тональності веселих народних оповідачів, набуває історичної конкретизації, впізнаваної вже з першої строфи другої частини поеми: «Наш еспанський край щасливий, / Бо хоч босий він і голий, / Та зате святая віра / Не вгасала тут ніколи». Його насильницьки «вкрито» монастирями, під якими треба розуміти нові партапаратницькі інституції, покликані, «щоб тут всі вже / Стали в вірі фахівцями», тому що мета (дрібниця) полягала в тому, щоб «на N людей монахів / Стала N плюс одиниця».

Особлива роль у сатиричному сюжеті припадає фольклорній топіці «того світу» й «райської брами», яка відкривається перед носіями високих моральних критеріїв. До них не належать титуловані злотворці на кшталт «скаженого» монарха Петра І, «скаженої баби» імператриці Катерини або «царя-гороха» Миколи ІІ, приречені, за версіями української народної сатири, кипіти у смолі. Таким постає і Дон Хуан із Сарагоси, закомплексований на фанатичних молитвах перед образом культового патрона Мігеля, який викликає асоціації з К. Марксом, здатного баламутити людський розум принадними легендами, «здійснювати» історію. Ці прагнення виявляються ілюзорними, бо все одно головного героя на вершині його «слави» «смерть скосила невблаганна». В. Самійленко підкидає ключ впізнавання свого персонажа, який «кинув прозаїчно / Всю красу й принади світа, / А прожив між нами тільки / П’ятдесят чотири літа». Стільки ж років земного життя випало В. Леніну. Небіжчик напускав полуду на людські очі, але не зміг перехитрити грубуватого ключника Сан-Педро, який викрив його сутність («А який там біс товчеться»), спровадивши до відповідальності за свої вчинки: «Марш до пекла, бо як вийду, / То боки ще полатаю». Честь потрапити до раю, минаючи чистилище, мали тільки загиблі у бою вершники. Аби перехитрити принципового Сан-Педро, точніше –– щоб по-більшовицьки змінити світову історію, «мудрий» Мігель всупереч «декрету» радить Дон Хуану осідлати черницю, яка, певно, втілювала комуністичну ідеологему, і під виглядом полеглого гусарина проскочити крізь райські брами. Спритний ченчик запропонував праведниці:

Тільки прошу задубити

Аж на голову спідницю,

Щоб не міг пізнати в тварі

В вас не шкапу, а черницю.

Та вихайте більше задом,

Ржіть, підскакуйте тим часом

І старайтесь повертатись

До портьєра заднім фасом.

Отже, обраний у поемі «Спритний ченчик» сюжет, близький своїм граціозним розміром і ритмом до «Страшного суду» І. Франка, не тільки вибухав «феєрверком життєрадісного […] гумору» (М. Бондар), а й мав значно глибший викривальний зміст. Використані властивості народної, барокової буфонади з перевитратами комізму викликають ефект дійсності навиворіт, зумовлюють нищівний сміх, але без проявів котляревщини. Поховальна церемонія Хуана «з Сан-Мігельового дому» набула ґротескного сенсу, коли персонажа – «батька всіх кодифікацій» ревні послідовники, всупереч божественним законам, силкувалися увічнити. Так, В. Самійленко, дарма що опинився в руках сумнозвісної чрезвичайки, один з перших висловив сумнів щодо атеїзму комуністів, які насправді, скинувши традиційних богів, обстоювали власне віровчення, запроваджували власні культи. Серед сучасників С. Єфремов зумів адекватно прочитати сатиричну поему, в якій поєднано фантастичні, гротескні, карикатурні елементи, на відміну від Марії Грінченко, яка сприйняла її за порнографічний твір (мовляв, автору «за шматок хліба довелося зійти на цю стежку, та ще не стежку простої порнографії, а з метою релігійною»), не збагнула високої культури інтелігента, наділеного тонким гумором та гострим оком сатирика, що одним з перших висвітлив параною більшовизму.